Минулого тижня Європа жила в очікуванні результатів, які можуть мати історичні наслідки для неї. У Великобританії відбувся референдум, який мав відповісти на сакральне питання – “to be or not to be”. Чи залишиться ця країна членом Європейського союзи, чи залишить число країн, які входять до нього. Для України, яка поки лише докладає зусиль для того, щоб стати повноправним членом європейської родини, здається, прямих наслідків не мало б бути. Але чи це насправді так?

Насамперед, варто зазначити, что BrExit впливає на порядок денний, який постає перед Євросоюзом і, якщо до плебісциту Україна з її безвізовим режимом та ситуація на східних кордонах ЄС посідала у ньому перші рядки, то вихід Британії з ЄС безумовно відтіснить Україну з перших шпальт і порядку денного. Водночас, це й можливість для України та тих, хто формує зовнішньополітичну політику нашої країни, в черговий раз продемонструвати, що Україна може бути не лише об‘єктом зовнішньої політики різних країн, але й її повноправним суб‘єктом. Для цього, насамперед, українському суспільству варто стати частиною рішення, а не однією з проблем, які постають перед Європою. Якими можуть бути рішення, які Україна може запропонувати своїм європейським колегам?

Варто наголосити, що в силу своєї унікального географічного розташування, Україна може запропонувати кілька рішень. Якщо розглядати кордони “старої” Європи, то Україна, безумовно, продовжує виконувати свою традиційну функцію форпосту від “орди”. Вона знайома нам з доби козаччини, та й нинішнє військо, яке тримає позиції, щоб запобігти наступу російської армії в окремих районах Луганської та Донецької областей, виконує ту ж таки традиційну роль передової оборони Європи. З іншого боку, можна згадати про те, що на території України розташовано географічний центр Європи, а це може стати нагодою для того, щоб саме Україна стала “точкою сили” для створення нових регіональних блоків.

І тут ми підходимо до цікавого феномену, балто-чорноморського союзу, частиною якого також традиційно була Україна (чи то, як “шлях із варяг у греки”, чи то, як частина Речі Посполитої, яка об‘єднувала територію від Балтики до Чорного моря). При цьому з України не знімається функція форпосту, про який було написано вище, але водночас боронити “серце Європи” та “край Європи” будуть зовсім по різному. Водночас, Україна у балто-чорноморському союзі може бути не лише “одним з” членів, але й ставати активним поборником цієї ідеї і фундатором такого союзу разом із своїми традиційними союзниками – країнами Балтійского регіону та Польщею, яка також зацікавлена у його створенні.

Проте, функція захисту та роль “форпосту” піднімає й низку внутрішніх питань, які варто винести на порядок денний українського суспільства – право на володіння зброєю та контрактна армія. “Радіо Свобода”, зокрема, днями проводило опитування про те, чи можливий в Україні повний перехід до контрактної армії. Однозначно, це можливий розвиток подій, але варто створювати мобілізаційний резерв, а от моделлю для його створення може слугувати інша європейська країна – Швейцарія, яка протягом тривалого часу зберігає свій нейтралітет не стільки через свою банківську систему чи географічне розташування, а через те, що володіє чи не найбільшим мобілізаційним резервом серед країн, зобов‘язавши усіх чоловіків володіти зброєю. До речі, цей незручний випадок дуже не люблять хоплофоби, оскільки простіше показувати на США, де набагато активніший ринок зброї та легше її легально придбати.

Окрім того, BrExit є й “дзвіночком” для старої політичної системи, яка значною мірою грунтується на популізмі, який в Україні ще й густо замішаний на олігархізації партій, серед яких “ДемАльянс” є чи не єдиним винятком, який запроваджує нові стандарти – від відкритих списків до прозорого фінансування. Чи переможе здоровий глузд? Чи платитимимо за популізм найвищу ціну? Покаже час.